Павло провів у інституційному закладі 8 років, проте вже місяць він засинає і прокидається вдома.
За відсутності підтримки батьки були вимушені влаштувати Павла до закладу, де опікувались дітьми з такими порушеннями, як у нього. Возз’єднання з сімʼєю стало можливим завдяки щоденній роботі команди кейс-менеджерів, психологів і соціальних працівників, які підтримували не лише хлопця, а й кожного члена сім’ї. Сьогодні хлопець самостійно дбає про свій побут, допомагає батькам і отримує сімейне тепло.
Історія 16-річного Павла є прикладом того, як життя підлітка з інвалідністю і його рідних змінюється, коли родина має чіткий план дій, психологічну підтримку та впевненість, що вона не залишиться наодинці з викликами.
Соціальна працівниця Світлана Забава ділиться історією про те, що допомогло батькам прийняти рішення та як команда фахівців підтримувала їх у подоланні страхів. Вона розповідає, з чого почався шлях Павла до повернення в родину, як Павло з допомогою фахівців готувався до нових обставин, і як вдалось зберегти для нього важливе: друзів, спогади та відчуття стабільності.
З чого почався шлях Павла до повернення в родину?
З комплексної оцінки потреб. Паша був серед тих дітей, чиї батьки не були позбавлені прав. Хлопець потрапив до закладу, тому що батьки не мали підтримки. Ми налагодили контакт із мамою, почали підтримувати спілкування.
Важливим етапом стала присутність батьків на навчанні для родин, які виховують дітей з інвалідністю. Після завершення вони сказали: «Якби ми раніше знали, як діяти, щоб Паша зростав вдома, у нього було б набагато більше можливостей для розвитку».
Що саме допомогло батькам прийняти рішення виховувати Павла вдома?
Батьки хвилювалися, чи впораються вони з дитиною, яка має комплексні порушення розвитку. Нашим завданням було надати їм опору.
Ми підготували ґрунт: допомогли знайти спеціалізовану школу неподалік від їхнього дому, де Павло може навчатися протягом тижня, а вихідні та канікули проводити в родині. Проговорили всі ризики та надали психологічну підтримку, щоб сім’я відчувала – вони не залишаються наодинці з викликами.
Після однієї з таких розмов мама сказала: «Ми вирішили, що Паша має бути вдома. Ми вже його чекаємо».
Який етап у підготовці зазвичай є найскладнішим і як ви допомагаєте його пройти?
Найважче – це подолати страх невідомого. Павло і батьки готувалися близько трьох місяців. Ми проводили онлайн-зустрічі з мамою, показували відео занять, щоб батьки бачили реальні успіхи та особливості поведінки дитини.
Команда фахівців підготувала детальну характеристику з ризиками та порадами, щоб батьки знали, на що звернути увагу вдома, і могли реально оцінювати стан і можливості дитини. Це допомагає не лише краще підготуватися, а й зменшує ризик повернення дитини в заклад.
Ми залучали Павла до групи підготовки до самостійного життя: він відвідував інклюзивну кав’ярню та уроки самостійності. Також ми зробили йому персональний фотоальбом із фотографіями друзів, фахівців та моментів успіху.
Мама каже, що тепер це його найулюбленіша річ, а він усіх пам’ятає по іменах.
Це допомогло йому не втратити свою історію при переїзді.
Які зміни ви побачили в хлопцеві після повернення додому?
Мене вразило, наскільки він став спокійним і як багато він тепер говорить – у закладі він був мовчазнішим.
Батьки розповідають, що Паша сам застеляє ліжко, сам вдягається, він може сказати, що йому подобається, а що не подобається, допомагає батькам і виконує інші самостійні справи. Вдома хлопець нарешті відчув спокій.
З якими побутовими викликами родина стикалася найчастіше?
Найбільшим викликом стала зміна динаміки всього дому. У Паші є двоє молодших братів, які до цього моменту росли без нього, тож поява старшого брата стала для них подією, до якої потрібно було звикнути.
Крім того, батьки переживали через потребу в постійній підтримці сина в побуті. Проте у випадку з Павлом усе сталося навпаки: сімейне середовище допомогло йому бути організованим і самостійним.
Чому важливо не залишати родину наодинці ?
Повернення – це лише початок адаптації. Щоб цей шлях був успішним, ми забезпечуємо комплексний супровід: допомагаємо з переоформленням соціальних виплат, консультуємо щодо інклюзивної освіти та вирішуємо щоденні побутові питання.
Окрему увагу приділяємо стосункам усередині сім’ї. Зараз із родиною працює психолог, який допомагає молодшим дітям звикнути до появи вдома старшого брата.
Відчуття підтримки дає родині ресурс, щоб вистояти перед тимчасовими викликами. Це створює надійний фундамент для того, аби дитина залишалася вдома, а сім’я ставала міцнішою. Ми не можемо обіцяти шлях без труднощів, але ми можемо бути поруч, коли вони виникають.
Проєкт “Родина для кожної дитини” реалізується ГО “Соціальна Синергія” спільно з Чернівецька обласна військова адміністрація, Координаційний центр з розвитку сімейного виховання та догляду дітей , UNICEF Ukraine за фінансової підтримки урядів Канади та Європейського Союзу.
